мотоцикл на кордоні, перші 2 км по Індії - на велорікші
другий км індійської землі
індуси люблять мототранспорт
Все фотографии
Перевести на русский
Повчальна історія з гарним кінцем про те, як доїхати мотоциклом до Індії закінчилася. Настав час чогось схожого на казку або мультфільм «для дорослих». Початкові умови такі: мандрівник з мотоциклом на індійському кордоні, в кишені 30 доларів і пуста кредитка, іранської візи для повернення нема, індійської лишилось на 4 чи 5 днів. Це дрібниці, якщо взяти до уваги відсутність «карнету» — папірця, без якого на мотоциклі самостійно не перетнути ні Пакистан, ні Іран, ні проїхати Індією.
За 5 днів до кінця терміну індійської візи я таки добрався до Індії. Три тижні нелегких мандрів і проблем позаду! I хоч мені треба лише попасти у Нью-Делі, щоб відкрити іранську візу для повернення назад назад тим самим маршрутом, що приїхав, я вирішую просто насолодитися перебуванням у цій країні. Ще від кордону здивувала кількість гарних жінок. Пізніше я впевнився абсолютно: у цій країні гарних жінок в справжньому житті набагато більше, ніж на кіноекрані, відсотків на 90. Хоч я не люблю зайвий раз голитися, але перед ''виходом у люди'' я скористався бритвою і перевдягнувся в чистий одяг. Високий, в джинсах і безрукавці кольору хакі, з шоломом ''червоний металік'' в одній руці, чорним пластиковим ''дипломатом'' у другій, двома великими рюкзаками за плечима, маленькою чорною сумкою з фотоапаратом на шиї, зі свіжо поголеним блискучим ''фейсом'' і гарними бакенбардами — ось такий я мандрував вулицями міст і вагонами потягів Індії. Одразу видно, що молодий випускник якоїсь військової іноземної академії прибув мотоциклом (або викинутий з літака вночі без парашута, бо в кого є шолом — парашута вже не треба) пофотографувати секретні об'єкти для диплому. Можливо, тільки очі захоплено світилися. Вражали краса жінок, запах сандалового дерева, відчуття реального перебування в країні, про яку навіть і не знав, чи можна мріяти у дитинстві — тільки очі говорили що перед вами Суперагент або й не шпигун зовсім.
Що ж, тільки рікши (велотаксисти) вимагали постійного контролю через постійну й потужну любов до грошей. Знаходячись раніше в Ірані, розглядаючи англійську мову як єдиний шанс порозумітися з населенням (плюс знайти хоч одного на 20 чоловік, хто її розуміє), шкільний курс мови я зміг пригадати і в Індії, де справді англійською володіє більша частина населення. Вперше в Амрісатрі для пошуку готелю я скористався послугами рікши. Потім спостерігав таке явище: дешеві готелі є завжди біля залізничних вокзалів, бо контингент там такий. А рікши стараються супроводжувати до дорогих, тому що їм це світить непоганими комісійними від готелю.
Поїсти тут недорого. 5 рупій (курс 45 за долар) коштує порція їжі, схожої на м'ясо з невідомих істот, з цибулею, палючим перцем, хлібними млинцями і склянкою води. Але ж як воно пече! Варені горох і квасоля є всюди, деінде плов, а от смажену картоплю треба шукати довго. Але їсти у таку спеку не хочеться зовсім, а от пити... Кавун тут вже програє на фоні безмежного розмаїття соків і коктейлів з будь—чого. Я вирішив перепробувати все, що зможу. Тут треба сказати, що з України я привіз з собою кілограм чи два металевих гривень. Монета солідна, жовта, тризуб продавцям соків подобається — чейнж рулить! Так дорожче, ніж платити рупіями, але рупії мені тут будуть потрібні, а гривні я дома ще наміняю.
Щодо грошей, то... Які могли бути спонсори, якщо індійську візу дали на місяць від дня видачі (а без неї ніякі транзитні не відкриєш), та ще з попередженням, що по землі я в Індію не попаду? Хто знав, чи проїде мотоцикл шестикілометрової висоти перевали Військово-грузинської дороги, чи я витримаю таку висоту? Вуха закладало, але нічого... Де було взяти хоч крапельку інформації про проїзд транспорту через Іран і Пакистан? У кого можна було дізнатися про існування і необхідність ''карнету''?.. Допомогти ризикнув тільки магазин ДВК з Одеси запчастинами і шоломом.
Отож, маючи 1000 доларів і непідготовлений мотоцикл (тільки двигун після капремонту, все інше — не чіпалось з часу поїздки до Чехії в 2003-му), я планував хоча б ''кудись'' дістатися, хоча б до Ірану, адже там теж ніхто не був мотоциклом! А в разі ''джек-поту'' (попадання в Індію), було два варіанти: або знайдеться спонсор ''на все готове'' без ризику, або навмисне псування індійського народного майна і депортація ''на шару'' літаком. Варіант — автостопом. Та все вийшло не так...
Перед виїздом у Делі я скористався порадою кількох людей і відвідав Голден Темпл — величезний діючий храмовий комплекс. Речі і взуття тут залишаються у камері схову, перед входом потрібно помити ноги у спецвирізах на білокам'яній підлозі. На голову обов'язково вдягається щось своє або ганчірка, вихоплена з двох пластикових бочок. Добре, що я в одну з них не викинув лушпайки від банана, прийнявши помилково ці бочки за контейнери для сміття. Комплекс фантастичний, посеред величезного басейну — вкрита золотом будівля, звідти лунає спокійна музика для молитви. Словами не розповісиш, варто лягти і півгодини полежати, спостерігаючи, як купаються або рухаються вздовж країв басейну діти й дорослі. З мотоциклом мене б сюди не пустили, так що добре, що він стоїть під охороною на кордоні.
Перше питання здивованого дорослого індуса у поїзді Амрітсар-Делі: ''Нащо ти взяв квиток у цей вагон?'' Вагон джорней-класу. 2 долари за 500 км дороги до столиці. Плац- картний коштує вшестеро дорожче. ''Хочу роздивитись індійських людей,'' — кажу я. ''Вони різні,'' — каже він. Це виявилось неправдою: різних людей я зустрів у Пакистані, в Індії — тільки гарні (як і в Північній Осетії). Квитки ніхто до Делі не перевіряв: на другій-третій станції від старту в такий вагон вже не пропхається навіть карликовий контролер, навіть по головах.
Про цей вагон розповім ще одне: еротичні емоції. Схожа на чорну пантеру, висока і дуже гарна індійка сиділа навпроти по діагоналі. Важко відірвати було очей від такої красуні, але дивитись прямо — нахабство, треба користуватись бічним зором. Вона неодноразово годувала немовля, але так, що грудей не було видно збоку - така форма сарі. Але під вечір, можливо від недосипання, на долю секунди форма оголилась. Як на реакцію мотоцикліста, цього було достатньо.
Шоколадного кольору шкіра, чорного кольору сосок і пляма навколо нього. Форма нестандартна (для України). Приємно згадувати, бо це був максимум, на що я міг (або й не міг) сподіватися, щоб не бути фізично пошкодженим руками своєї милої по поверненню.
У Делі виявилось, що іранська віза робиться довше, ніж лишилось індійської, і в українському посольстві порадили відкривати її у Пакистані (послали на…). По дорозі до Делі я випив води ''не з того'' крана, і прикутість до ''душової'' кімнати дуже псувала відпочинок. Захотілось додому. За будь-яку ціну. Увага індійських жінок стала сильно докучати — не варто їхати в країну красунь, коли ти не самотній. Дах з'їде.
У Делі я почав знімати гроші з пластикової картки. Кинутий в Інтернет сестрою ''SOS'' допоміг: родичі і користувачі форуму maidan.org.ua розв'язали фінансову проблему. Далі — пошук найкращого, що мені відомо в індійській культурі (сучасних музичних дисків). Всього півдня у музичному магазині, пошук сувенірів для кого треба — і ''джорней'' до Амрітсара. На цей раз я познайомився з індусами знизу: у вагон я не пропхався. Добре, що хоч в тамбур всверлився. Всю ніч по мені топталися ті, кому з однієї сторони дверей у середину вагону треба було вийти на інший бік платформи, або увійти, або в туалет потрапити. Добре, що я великий і здоровий, а вони маленькі!
Я хоч спав сидячи, а наді мною спав один під стелею: голова на одній полиці, ноги — на іншій, дупа на вхідних дверях! Як його по дорозі не здуло надвір, не знаю...
Амрітсар, автобус, Вагабордер… Кордон… Здається, щось забув. О! Бігом по прикордонному селу до крамниці тканин. Усіх задовбав, а міцну тканину вибрав і прапор пошив! Але...
За пару годин бюрократичних ігор я отримую мотоцикл і покидаю гостинну індійську землю, сфотографувавши мотоцикл коло в'їздного щита прикордонників. І тут на пакистанській стороні починається цирк. Ніякі мої аргументи про те, що сюди я доїхав без ''карнета'', але зі спецштампом у паспорті, не допомагають. 100 доларів — і їдемо кудись та чогось з митником. Ні, кажу, ескорт поліцаїв давай і ''на шару''! Ні, кажуть, дуй туди, звідки приїхав! І мене почесно, під лазерними променями сонця (до розпеченого ''дипломата'' або бензобака не можу доторкнутися рукою) супроводжують до індійського кордону. А я навіщо індусам? Без ''карнету''! Знайомі з раннього дитинства кадри кінофільму ''Пригоди італійців в Росії'', де якийсь товстун літав між кордонами, перестали здаватися вигадкою — моя черга пожити на нейтральній смузі! Індуси … дуже здивувалися. ''Вони з тебе гроші хотіли? Все зрозуміло!'' Ще день в Індії, з якого 2 години я сиджу в Інтернеті, ставлячи всіх на вуха в Україні. Ще раз щиро дякую адміністрації і відвідувачам сайтів Майдану і ''МотоДрайва''. Приїжджаю на митницю під закриття і ночую на вулиці, під воротами, під дощем.
Не знаю, як індуси умовили пакистанців, але ті більше мене в Індію не відправляли. Кілька годин спілкування з митниками з метою ще раз впевнитися, що нормальних людей серед них нема. Минула вже доба, проведена на кордоні без їжі, вантажне таксі везе до залізниці в Лахор (рама мотоцикла лопнута, i я відмовився везти митника). Сервіс доставки вантажів, ''тепле'' прощання (на межі мордобою) з митником — і документи в мене. Це був шанс відв'язатися від мотоцикла — у мене на руках папери на мене і мотоцикл, які не повинні були попасти мені в руки, а мали бути поштою відправлені до Кветi. Але тут в голові почала кружляти пісня ''Есаул, есаул, что ж ты бросил коня?''. Совість прокинулась. Залізяку вартістю доларів 150 стало шкода, хоч знав, що без неї повертатись буде легше та дешевше. Бо за подорожування з мотоциклом поїздом, коли всі дізнаються, — кури засміють.
Два тижні пробув я у країні, яка від початку знайомства викликала стійку алергію. Майже 2 дні йде поїзд 1200 км з Лахору до Квети, 40-50 км на годину це його середня швидкість. У Кветі без іранської візи митники відмовилися мені віддати мотоцикл. Іранська віза у Кветі відкривається 2 тижні. Це говорить про те, що іранські працівники консульства не читали туристичну енциклопедію харківського видавництва, де чорним по білому написано, що пакистанці — це найгостинніша нація в світі, білі й пухнасті. Відкривати афганську візу? Там нема доріг, мотоцикл розбитий, везти фотографії та диски — не та країна, через яку можна сподіватись, що довезеш. Але українське посольство може допомогти тільки, якщо приїдеш в Ісламабад — це до Лахору і ще далі... Краще афганську тут за 1 день. Ні, 4-5 днів вони роблять запит, а вже потім я отримую візу за 1 день! Тут ще постійні вихідні, гостра їжа і безмежна увага тубільців (аборігєнофф). З картки по п'ятницях гроші не зняти, це я довідався вже після того, як оббігав всі банкомати в центрі і попав на банкомат з відеокамерою над клавіатурою... Я їду в Ісламабад.
Андрій Мулярчук, торговий аташе Посольства України, відкриває мені іранську візу, а я їду знімати гроші з картки. Опа, хтось їх вже зняв раніше! На картці — нічогісінько... Він фактично відкрив її за свої гроші, від моєї заначки в 15 доларів відмовився — цих грошей вистачило на поїзд до Квети, де мене чекав переказ грошей поштою з України. Картці кінець. Знову два дні поїздом. Нерви не витримують — я показую американські ''факи'' таксистам, що сміються з мене. На прощання зі столицею така картина: кондитерська, на вітрині середні надписи ''Солодощі'' і ''Типа солодощі'' і величезна назва магазину — ''КАКА''!
Мотоцикл зі скрипом і митником в навантаження мені віддають, але... Його розкрадено, ключі для ремонту шин і викрутки відсутні, акумулятор закорочено увімкненою фарою, трос газу вирвано, бензин злито, а в бак налито чогось, від чого резерв не надходить в карбюратор.
600 км пустелі мотоцикл везуть вантажною машиною ''полонені'' митниками іранські водії. Ночівля в дорозі, я сплю в поліетиленовому пакеті (батькової конструкції), щоб комахи не кусались, біля мотоцикла.
Пакистанці випускають за 5 хвилин до закриття кордону, і тут починається новий цирк навколо відсутнього карнету. Ночівля в пакеті, зранку на митниці я був шокований відповіддю ''мого'' профільного офіцера на моє ''Салям алєйкум!'', традиційне для мусульманських країн привітання.
— Що ти тут салямкаєш? П...й в Афганістан і там салямкай! — перекласти було не важко, крім нього тільки я і пару офіцерів розуміли англійську, стало зрозуміло, що легко не буде.
До обіду мені неодноразово пропонували поставити мотоцикл в ''амбар'', потім забрати через півроку, наприклад. В обід я довідався, що можна знайти вантажівку до Азербайджану і повезти Яву під пломбою — від кордону до кордону. Мотоцикл став би ''золотим''. Під закриття, побачивши що я або житиму на цій митниці, або відловлю начальника цього цирку, кажуть, що можна поїхати до Тегерану і привезти якийсь папір з українського посольства.
— А факсом можна? — питаю.
— Так, можна i факсом! — я у шоці! Щоб було, якби я послухав їхню дурну пораду?
Василь Степанович Лапай, як істинний дипломат, о 18 годині, після роботи, сказав тільки:
— Романе, Ви як сніг на голову! — що я негайно переклав з дипломатичної на нормальну мову, і мені стало соромно.
Тут митники почали нявкати, що через мене вони затрималися на роботі і таке iнше. Коли закінчили, видали мені папери, сіли в автобус і зникли. За 5 хвилин з'явився ще один постраждалий через мене — якась людина тихо сиділа в туалеті митниці, її там забули i… замкнули!
Мотоцикл за вечір був відремонтований, тільки акумулятор...
Ранком я пхаю його з митниці по спецтериторії, де навіть зупинятися не можна — прикордонний патруль був е-е-е... декілька здивований. Піймали пікап, завантажили й наказали відвезти до акумуляторщика. Той влупив ''нормальний'' струм і на 30-й хвилині зарядки — вибух! Одну з 10-ти банок мого нікель-кадмієвого акумулятора від військової радіостанції просто розірвало. Він її відрізає і дає 9-тибанковий: ''На, став, тут є 12 вольт''. Я знов у шоці — в цьому прикордонному селі НЕ МОЖЕ бути у продажу ніякого такого акумулятора, а без нього Ява не поїде. Через півгодини, залишивши у знайомого готельєра мотоцикл, я повертаюся до акумуляторщика і довго його умовляю (він ''ні бе, ні ме'' англійською, а я не шарю іранською), щоб припаяв замість тої банки два паралельно пальчикових акумулятори від мого фотоапарата. Він свистить, що то батарейки. Село не асфальтоване! Таки ''вломав''. Ніч. Готель. Ранком старт.
В пустелі заправки через 100-200 км одна від одної. Їду на сухому баку по містечку, оглядаюся, шукаючи будь-які сліди АЗС. Мене спиняють військові: ''Що за маневри? Документи?! Ок!'' Стукають по бакові, відкривають — очі на лоба! Найближча заправка через км 60-90. Виносять каністру і наливають півбака бензину. Ні, кажу, не можу їхати без масла. Кличуть солдатика, той приносить щось зелене, у пляшечці, як з аптеки. Можливо, перший раз в житті моя Ява поїхала на кулеметній олії! Від грошей добродії відмовилися, що ж, — сподіваюся, що пісні з дисків Каті Чілі або народні українські, їм сподобаються. Приємно, коли всі залишились задоволеними.
По обіді загорілася лампа відсутності зарядки. Баста, карапузики! Деколи лампа гасне, але підвечір один циліндр починає ''кашляти''. Розібрав, перевірив все, що можна, тестером — все ОК. Значить ''жигулівське'' реле полетіло. Складаю мотоцикл вночі і пхаю на світло міста, яке вже проїхав, і до якого кілька км. Пхаю по автобану скраю лівої смуги. Під вухом просигналило. Я відскочив. Це пролетів біля мене автобус. Нащо мене було лякати — я встиг розвернути мотоцикл боком і міг подряпати той шикарний ''Вольво''. Пхаю далі по краю. І тут... Таке тільки в кіно побачиш, але зі спаленими пустельним сонцем руками, голодний, на зруйнованому бездоріжжям і спекою мотоциклі, що постійно має проблеми з усім, від бензину до електрики...
Удар! Мотоцикл я втримую в руках і спостерігаю останній в моєму житті бойовик перед потенційним розстрілом або роками у в'язниці — мікроавтобус білого кольору, типу ''Богдану'', який зачепив каністру й дугу Яви, пішов зиґзаґами, гальмуючи. Не скинувши швидкості до кінця, він злітає з дороги і летить на стовбур у світлі фар через хмару знятого ним пилу. Зараз його розірве навпіл, фухне бензин — і...
Четверо чоловіків, ''екіпаж збитої літаючої тарілки'', на напівзігнутих ногах вийшли поволі з бусика. Водій підійшов подивитися на мене й мотоцикл: вочевидь, що в Ірані всякого було, а такого ще ні. Чекаємо 20 хвилин поліцію, ''постраждалі'' побігли ''ябеднічати''. Поряд військова частина, я з фотоапаратом, мови не знаю. Ілюзій на майбутнє я не будував. Мене просто відпустили, щоб довго тут не розказувати. Як цікаво, зайдіть на bilyk.rv.ua в Інтернеті. Піймали пікап, закинули мотоцикл і відправили в готель. Я вирвався і ночував у пакеті під якоюсь установою, що добре охороняється.
Ще згадаю виїзд з Ірану. Місто Тебріз. Я до таксистів: ''Де купити іранські диски з музикою?'' Таксисти до студенток, ті кажуть: ''Лишай у нас дома мотоцикл, тут пару кварталів''. Годують мене, а я пропоную фотосесію. Знайшов магазин, проявив плівки, віддав фото — вони їм сподобались. До цього моменту вважав, що сфотографувати іранську жінку абсолютно нереально. Але ж вони гарні! Вночі десь у горах у шолом влітає дзьобом якийсь птах, а якби в око? На митницю я попадаю на закриття. Митник, який побачив товсту папку паперів з ірано-пакистанського кордону і маленький мотоцикл до них, підняв очі на лоба, штамп мені в паспорт — і їдь швидше, подалі від взаємних проблем.
Знову мене дивують російські прикордонники і митники на ірано-вірменському кордоні. Перетрусили всі диски, дичавіють тут без порнографії. Зворушливо прозвучало прохання про диск Каті Чілі молодого російського прикордонника вже на вході до вірменського офісу, який був уже останній (він чув її пісні з мого сотового).
Уже Вірменія. Тут мене не лякають візи, тут територія, де я можу більш-менш ясно спілкуватися хоча б російською. Тільки кожному розкажи, як там було! Там добре, в Індії й Ірані. Але я ХОЧУ ДОДОМУ.
Вірмени вимагали 50 доларів за проїзд. Ха-ха! Тому що я задекларував 80 доларів. Півдоби перевірка і взаємне псування нервів. Ніяких декларацій не дали, ''вигнали''. Після виїзду з кордону я шукаю палицю для прапора, її дають мені господарі кафе, а також смачно годують: такий собі подарунок мандрівникові. Коротка дорога не через столицю, а попід озеро Севан. Дружня зустріч в готелі ''Мебо'' біля грузинського кордону.
У Грузії заїжджаю до зварювальника, що пророкував мені попадання в Індію і варив раму, у столиці спиняюсь біля сувенірного базарчика. Тут же мене запрошують за стіл і три келихи справжнього кахетинського вина я випиваю, оскільки було за що, хоч я і ''за кермом''. Мені дарують грузинську шапку, яка вдягалась вояками під шоломи і яку не прорубував меч; дарують дерев'яну чашу — ''скажеш на Україні, що з неї пилося за дружбу українського і грузинського народів''. І п'яний, в шапці (а не шоломі), з українським прапором, я ''чешу'' по Тбiлiсi. Зі спини ніби футбольний фанат, а по писку видно, що таки українець.
У горах вночі вже почав підійматися на перевал, як вперіщив дощик. Погода серйозна. Холодний дощ з градом миттю втопив мотоцикл, за півхвилини сухого нічого не лишилося. ''Кому ліньки витягнути було целофановий пакет, коли бачив, що їде на хмару, той буде спати мокрий'', — подумав я. І розклав його за огорожею гірського серпантину. Всю ніч Ява, приперта до огорожі, з жовто-блакитним прапором, лякала водіїв вантажівок, нагадуючи про корабель ''Летючий голландець''.
Ранком російський кордон, хамство прикордонника, що вибірково випускає машини з черги, приязна розмова зі страхувальником, що у молодості теж мріяв побувати в Індії, але його не випустили, бо знав якісь військові секрети.
У Владикавказі шукаю поштову систему, через яку мені мали переказати гроші. Зупиняє мене ''дев'ятка''. ''Я чеченець, — каже водій, — я дуже поважаю Україну за її боротьбу за незалежність''. Пропонує допомогу і допомагає знайти те, що я шукав. Доки виїхав, знову зупиняє ''дев'ятка'' іншого кольору. Виходять негр і високий білий беззубий зек (або дуже схожий на зека). Записують мене з прапором на відео мобільного. Питають, звідки я взявся тут. Коли шок пройшов, спитали, чи відчував я Божу допомогу. Так, кажу, такі ситуації були неодноразово. І хоч я не ходжу до церкви, по-іншому я пояснити їх не можу. Приїдеш додому — зайди в церкву, і дають гроші на 5 літрів бензину. Цю купюру я віз аж до українського кордону, і на цей раз мєнти Росії оштрафувати мене не змогли, хоч i намагалися. Але у мене (після психотерапії Пакистаном) розмова коротка: забирайте документи, висилайте їх на Україну поштою, а мені дайте папірчик, що документи у вас. Тим більше, що я їду ДОДОМУ.
Ночував на вулиці у ''спальнику'', коли очі починали злипатися.
В Україні перед Миколаєвом перетнувся з двома мотоциклістами, що групою з 19-ти дорогих мотоциклів мандрували з Пекіна до Мюнхена. Поспілкувалися. А перед самим Миколаєвом обганяємо на рейках ''Камаз''. Тут нас мєнти й ''загребли''. Мене притримали як перекладача, після того як записали мій протокол. Їх оштрафували на 150 гривен. Мені було соромно за молодих вилупків, і я сказав мандрівникам: ''Наша міліція взагалі-то краща, це молоді п***аси ловлять всіх підряд, щоб кар'єру зробити, а старі мєнти мотоциклістів не чіпають''. Тут один з ''мєнтинят'' підходить до мене, бере талон і пише туди якусь ''каку'' — типу, він трохи шарить англійською і образився. Тут же ж один з мандрівників дарує мені моторукавички. А в мене настрій класний! Ще з кордону...
Україною проїхав зі швидкістю до 60-ти км, тому що засвистів останній цілий на мотоциклі підшипник з лівого боку картера. На сході України, у Вірменії і Грузії реакція людей на прапор позитивна, або дуже позитивна. Як приїхав додому, то проміжок часу, щоб відігнати мотоцикл і дібратися до подушки, зайняв 5 годин, замість звичайних 20 хвилин.
|
|
| 
| 
| [3.8] баллов - 18 голосов |